Сергій Жадан – один із найвидатніших сучасних українських поетів, чия творчість вражає своєю глибиною, емоційністю та безкомпромісною чесністю. Його вірші про кохання та сенс життя розкривають людські почуття через призму особистих переживань, історичних подій і філософських роздумів. У його поезії поєднуються ніжність і біль, надія та розчарування, що робить його творчість близькою кожному читачеві.
Вірші Сергія Жадана про кохання: проникаюча поезія

***
Що ти будеш згадувати про ці часи?
Адже пам’ять змиває всі голоси,
адже пам’ять не пам’ятає жодних імен, жодних назв,
але ти все одно згадуй, згадуй про кожного з нас.
Згадуй про нашу закоханість у твоє лице,
навіть якщо тобі це не подобалось – згадуй про це,
навіть якщо ти не вірила в серйозність наших хвороб,
навіть якщо не сумнівалась у марності наших спроб,
навіть якщо не зможеш згадати наших імен,
і якщо тебе завжди дратував колір наших знамен,
мова наших освідчень,
біографії наших святих,
кількість у наших будинках зброї, вина і книг.
Згадуй усе, що ми писали тобі в листах,
згадуй, скільки нас полягло в чужих містах,
згадуй, скільки з нас зламалося й продалось,
згадуй, хоча б між іншим,
хоча б когось.
Згадуй, як ми ловили твої слова,
згадуй наші поразки й наші дива,
нашу вірність, нашу відвагу, наші страхи,
носи при собі нашу любов, ніби старі гріхи.
Без тебе нічого не буде, хочеш чи ні.
Наші серця, як підводні міни, стоять в глибині.
Згадуй кожну з утеч, згадуй кожну з атак –
скільки зможеш, хоча б до смерті, хоча би так.
***
Перші дні листопада.
Вона спить у порожній кімнаті, в чужому ліжку.
А він думає: чуже місто, чужа кімната —
як я її тут залишу?
Третя по обіді.
Суха осінь.
Посиджу, доки вона спить, заговорюючи постійно.
Світло таке легке.
Вона четвертий день у дорозі.
Хай їй хоча би тут буде спокійно.
Якщо буде потрібно —
поправлятиму ковдру.
Якщо буде холодно —
причинятиму вікна.
Спробую перехитрити її застуду невиліковну.
Я сам усе це вигадав,
вона ні в чому не винна.
Як я її залишу?
Незабаром почнеться вечір.
Швидко стемніє, повітря остигне.
Краще вже охоронятиму її речі.
Краще вже грітиму її стигми.
Раптом, коли я піду, ріки затоплять кімнату,
раптом птахи почнуть битися в стіни,
раптом дерева обступлять її й поведуть на страту,
раптом сусіди почнуть рвати тіло її на частини,
раптом, щойно я вийду, вона забуде про мене,
раптом забуде все, що говорила до цього,
раптом серце її, золоте й шалене,
буде битись тепер для когось чужого.
Хай спить. Хай розбереться зі снами.
Хай її нинішні сни перетечуть у колишні.
Навіть якщо в своєму сні вона мене не впізнає.
Навіть якщо їй буде снитись хтось інший.
І ось він сидить, відраховуючи хвилини.
Сидить, нервує без потреби.
А вона не прокидається лише з тієї причини,
що боїться, прокинувшись, не побачити його коло себе.
Осінь над ними з льоду й сталі.
Холодні ріки, незнайомі люди.
Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі.
Найбільше вони бояться, що більше нічого не буде.
***
Добре, добре, знищуй листи,
стирай номери, пали мости,
просто стирай, просто громи,
ми вдосталь мали цієї зими.
Знищуй коди, знищуй замки,
теплі промені серед ріки,
знищуй підозри, знищуй сміх,
довіра сходила на нас усіх,
тому знищуй те, що дісталось тобі,
те, що вигадалося в боротьбі,
те, що втратилося без жалю,
те, що я і дотепер люблю.
Стирай адреси та імена,
ти й далі лишаєшся така одна,
таких як ти важко знайти,
пали ці нікому не потрібні мости,
пали книги, пали словники,
готельні чортові рушники,
постіль зі слідами чорнил,
ошмаття прапорів та вітрил,
знищуй голос, знищуй слова,
ти далі будеш так само жива,
знищуй усе, що створила сама.
Все буде добре. Триває зима.
Забудь кожен із осінніх домів,
забудь усе, що я умів,
забудь усе, що вміла ти,
пали ці обірвані мости,
випалюй сліди поразок і втрат,
раптом захочеш повернутись назад,
раптом згадаєш собі ще раз,
після всіх проклять і образ,
як добре було, як нестерпно було,
як тебе нищило і вело,
як це торкалось твоїх основ,
як просто все це почати знов.
Тому краще знищуй, краще пали,
неважливо хто, неважливо коли,
неважливо навіщо, неважливо з ким.
В тебе попереду ще стільки зим.
***
Тому що ніколи тебе не вирвеш,
ніколи не забереш,
тому що вся твоя свобода
складається з меж,
тому що в тебе немає
жодного вантажу,
тому що ти ніколи не слухаєш,
оскільки знаєш і так,
що я скажу,
тому що в цій мові не лишилось
жодних нормальних слів,
тому що синтаксис,
який нас рятував,
давно застарів,
тому що повіривши одного разу,
будеш вірити до кінця,
тому що мені саме тепер
не вистачає
твого імені та лиця,
я не дам тобі жити так,
як ти хотіла – мені на зло,
ніби я не зупиняв для тебе кров,
ніби нічого і не було,
я все одно спробую хоча б якось
тобі допомогти,
я все одно все зіпсую,
все одно досягну мети.
Сама подумай –
як би я відмовився від твоїх листів?
Ти ж розумієш, що я від тебе хотів.
Я хотів, щоби все було так,
як хотіла ти.
Тому доведеться далі
писати всі ці листи.
Доведеться змиритися з тим,
що все мине.
Доведеться не говорити
про важливе та головне,
доведеться боятись свободи,
триматися меж.
Щастя не оминеш.
щастя не оминеш.
***
Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.
На неї не можна було не звернути увагу – вона сміялася уві сні.
Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру, не знаючи, що ця шкіра моя.
Якщо вона коли-небудь прокинеться – добре було б дізнатись її ім’я.
Добре було б знати, звідки вона прийшла й куди поверталась вночі,
хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі,
чому вона нічого не може згадати й звідки в неї всі ці знання.
Якби наряд перевірив її кишені – хтось би точно отримав нове звання.
Якби вона почала писати спогади про кожну з отриманих ран,
її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран,
чоловіки читали б цю дивну книгу, відчуваючи власну вину,
і палили б її на площах столиці, перш ніж почати війну.
Чоловікам не варто знати про наслідки, їм достатньо причин.
Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим.
Коли вони говорять про спільне, вони мають на увазі своє.
З ними краще не говорити про те, що буде, щоби не втратити те, що є.
Але вона прокидалась і все починалося саме тоді.
Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді.
Вона говорила, що краще зброя в руках, аніж хрести на гербах.
Коли вона вимовляла слово любов, я бачив кров на її зубах.
Стережіть її, янголи, беріть під крило легке.
Скажіть їй хай зберігає спокій, коли входить в чергове піке,
хай поверне мої рукописи, моє срібло й моє пальне,
до речі, спитайте її при нагоді, чи вона взагалі пам’ятає мене.
Філософські вірші Сергія Жадана про життя
***
Знайомі поховали сина минулої зими.
Ще й зима була такою – дощі, громи.
Поховали по-тихому – у всіх купа справ.
За кого він воював? – питаю. Не знаємо, — кажуть, — за кого він воював.
За когось воював, — кажуть, — а за кого – не розбереш.
Яка тепер різниця, — кажуть, — хіба це щось змінює, врешті-решт?
Сам би в нього і запитав, а так – лови не лови.
Хоча, він би й не відповів – ховали без голови.
На третьому році війни ремонтують мости.
Я стільки всього про тебе знаю – кому б розповісти?
Знаю, наприклад, як ти виспівував цей мотив.
Я знаю твою сестру. Я її навіть любив.
Знаю чого ти боявся, і навіть знаю чому.
Знаю, кого ти зустрів тієї зими і що говорив йому.
Ночі тепер такі – з попелу та заграв.
Ти завжди грав за сусідню школу.
А ось за кого ти воював?
Щороку приходити сюди, рвати суху траву.
Скопувати щороку землю – важку, неживу.
Щороку бачити стільки спокою і стільки лих.
До останнього вірити, що ти не стріляв по своїх.
За дощовими хвилями зникають птахи.
Попросити б когось про твої гріхи. Але що я знаю про твої гріхи?
Попросити б когось, щоби скінчились нарешті дощі.
Птахам простіше – вони взагалі не чули про спасіння душі.
***
Можливо, я просто не вмію передати все це словами.
Навіть не знаю, що це – образа чи радість.
Я б хотів, озираючись, бачити ніч зі спалахами та дивами.
Але див не буває, тому я просто не озираюсь.
Просто потрібно бути терплячими і міцними.
Все закінчилося. Ми лишилися в більшості.
Просто цей світ не може в собі вмістити
такої кількості болю й такої кількості ніжності.
Виснажені надвечір’я, розламані ранки,
приголосні твого шепоту, настояні на алкоголі.
Умілий лікар вилікує будь-які рани.
Час, який у нас є, зцілить будь-які болі.
Скільки б могло по всьому лишитись повітря нічного,
скільки тепла в траві й голосів на березі.
Але чорта з два – я не виніс з собою нічого:
все залишилося там, в безкінечному вересні.
Збираю розкидані речі, вертаю позичені суми.
З ким хотів – погодився, з ким устиг – попрощався.
Порожні легені, як порожні трюми –
стільки місця для радості, стільки місця для щастя.
***
Чекають вечора люди, схожі на равликів,
так гірко сплять на вокзалах, так глибоко.
Ламана лінія кордону, мов соснова гілка.
Дорога важка, коли несеш на спині свій дім і своє минуле.
Вперті равлики беззахисної Європи.
Жінки, що залишили вдома чисту постільну білизну.
Діти, що не відпускають материнську руку,
як прищеплені до яблуні гілки не відпускають теплий стовбур.
Ми потребуємо дива, потребуємо льодяників надії,
дотиків радості, променів, що пробивають темряву.
Що ти візьмеш, малий равлику, вибираючись із згорілого дому?
Насамперед віру в те, що ти сюди неодмінно повернешся.
Упокорений час шаленців і втікачів.
Запекла віра тих, хто зійшов на вокзалі вигнання.
Завжди пам’ятати розташування меблів у батьківському домі.
Ховати в кишені ключі, як засушену квітку.
Ось ця дорога – нині позначена безголоссям,
ночівлі ці – подорожні, поміж дощем і тишею.
Будьте мужніми, равлики, будьте гідними цієї мандрівки,
ви – позбавлені дому, проте не позбавлені серця.
***
З випаленими очима й залізом в ключиці
жити далі потрібна вагома причина.
І вона говорить йому, дивлячись в застиглі очниці:
не хвилюйся – тепер я буду твоїми очима.
Я завжди зможу дати якусь пораду.
Я оповідатиму, яка погода.
Я тебе надто люблю, щоби казати неправду.
Твоє небажання жити – просто погорда.
А він відчуває, що в тілі його забагато металу,
А він знає, як чорно буде йому до кінця його віку.
А він чує голоси тих, хто виходить з вокзалу.
А він знаходить сльозу, торкнувши мертву повіку.
І каже: тоді розкажи мені, чого я не бачу?
З чого зараз складається небо над нами?
Скажи, як ти переконуватимеш мою душу незрячу?
Скажи, як домовлятимешся з моїми снами?
Ти не бачиш, – говорить вона, – як нам бракує удачі,
як вперто протоптують стежку ранкові трамваї,
а ще не бачиш, як постаріли ті, кого ти бачив,
і як забувають про тих, кого вже немає.
Я зможу, – говорить вона, – бути легкою, як видих,
бути як звір, що нікому не вчинить кривди.
Єдине, чого не зможу –
зробити так, щоби ти забув про своїх загиблих,
щоби тобі не снились ті, хто ніколи не прийде.
…І навіть якщо ця зима буде тривати роками,
навіть якщо світ болітиме кожним вдихом –
будь його диханням і руками,
будь голосом його, будь його сміхом.
***
Але згадати потім ріки ці
і монохром засніженої крони,
цю лінію рядка і оборони,
цю риму, як троянду у руці.
Твої поети, на яких зростав
і вчився, на яких цей знак відваги,
тривання це – від днів до рівноваги,
пекучий опік втрачених вистав.
Але це грудень, це глибокий слід
на схилі, це його солодка подать.
Поети, що змовкають і відходять,
качиний запізнілий переліт.
Хтось перший, хтось досвідченіший, хтось,
хто зважує твої маршрути й дати.
Щоби згадати все, щоби згадати
ім´я, з якого все і почалось.
Не маючи утоми і ваги,
не знаючи ні звідки ти, ні де ти.
Але як голос – ріки і поети,
як значення – дерева і сніги.
Короткі вірші Сергія Жадана
***
Голос із того боку ріки.
Ріка повільна, мов стала спочити.
Сидять, поклавши на стіл кулаки,
сільський священник і сільський учитель. Тепло багатодітних родин.
Ловиться присмак чогось гіркого.
Сьогодні нікого, – каже один.
І в мене, – інший говорить, – нікого.
Гілка знадвору хилиться враз.
Тисне голка чужої кривди.
Піду, – каже перший, – прогрію клас.
Почекаю, може хтось прийде.
Давай, – говорить інший, – іди.
Дощі над річищем, наче квіти.
Попереду вечір і холоди.
Потрібно чекати.
Потрібно гріти.
***
Можеш забрати в мене трохи страху?Бачиш, скільки його в моїх кишенях?
Звісно, я ж відчуваю його вагу,
я ж завжди забираю його у вас – упертих, скажених.
І забери цей надмір терпіння, візьми, забери.
Надто воно обтяжливе, як речі в дорозі. Давай, заберу, я ж бачу, як воно тисне згори,
як ви ним обтяжуєтеся – похмурі, дорослі.
І ще забери мою втому, візьми її чорну межу,
її річкові вирви, її судоми.
Звісно, візьму, звісно, допоможу,
хоча і не маю стосунку до твоєї втоми.
***
Вулиці тонуть у сонячній млості.
Літню зелень не перебороти.
Життя дається для любові і злості.
Кожному вистачить роботи…
Найкращі вірші Сергія Жадана

***
Пливи, рибо, пливи –
ось твої острови,
ось твоя трава,
ось твоя стернова:
править твій маршрут,
шиє тобі парашут,
пасе тебе в глибині
при своєму стерні.
Коли зелені зірки
падають в гирло ріки,
тоді твоя стернова
промовляє слова:
це ось – мої сни,
це – рибальські човни,
це – ніч, це – течія,
це – смерть, певно, моя.
Життя – це тиша й сміх.
Його стане на всіх.
Його вистачить всім –
всім коханням моїм.
Тому лети, рибо, лети –
я знаю всі мости,
знаю всі маяки,
роблю все навпаки.
Лише твої слова,
лише таємниці й дива,
лише сповідь і піст
в одному з портових міст.
Кохай, рибо, кохай,
хай безнадійно, хай,
хай без жодних надій –
радій, рибо, радій.
Любов варта всього –
варта болю твого,
варта твоїх розлук,
варта відрази й мук,
псячого злого виття,
шаленства та милосердь.
Варта навіть життя.
Не кажучи вже про смерть.
***
І жінка з чорним, як земля, волоссям,
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж ранкового світла й вечірніх мороків.
Поміж заліза й гарячого листя,
поміж стін і пташиних криків,
поміж підземних русел, що переплелися,
поміж усіх своїх снів і фріків.
Вона ходить собі на стадіони й ринки,
ховаючи в куртці телефон і флягу.
І я готовий палити сусідські будинки,
щоби вона звернула на мене увагу.
Я готовий позбавити міста керування
і на портвейн перетворювати озерну воду,
лише б вона, згадуючи про моє існування,
писала мені листи про життя і погоду.
Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
лише б бути ближче до її ніжності й люті
і слухати її постійні байки
про те, з ким вона спить і кого вона любить.
Я вигадаю нові літери та розділові знаки,
я вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
щоби вона забувала про те, що могла знати,
щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.
Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
***
Вночі я не встиг про це сказати.
Ніч — це серця з золотими нервами.
А на ранок виходиш зі своєї казарми —
сонце вгорі
і туман між деревами.
Діти його просвічують душами,
основи його — вологі, останні.
Якщо не хочеш про мене думати —
думай про ці дерева в тумані.
Думай про них, коли тобі радісно,
думай, коли тобі хочеться плакати.
Дерева в тумані схожі на радіо —
діляться бідами,
діляться планами.
Якщо не хочеш про мене згадувати,
якщо не маєш сили та спокою,
думай про ліс, що стоїть загатою —
міцною, надійною та високою.
Думай про сталеве коріння,
думай про надрізи й крону.
Нехай ця земля, смоляна і осіння,
наповнить теплом
ніч твою чорну.
Думай про мокру траву між дюнами,
думай собі, ніби так і треба.
Я ж знаю, про що ти насправді думаєш,
коли ти думаєш про дерева.
Я знаю, я все це собі переховую
серед туману й огрому нічного.
Немає нічого випадкового.
Немає нічого.
Зовсім нічого.
Сергій Жадан – поет, який майстерно передає найглибші людські почуття. Його вірші про любов і життя торкаються серця, адже вони щирі, справжні й близькі кожному. Його слова звучать так, ніби вони написані про нас і для нас. Саме тому творчість Жадана продовжує знаходити відгук у серцях читачів і залишатиметься актуальною ще багато років.
Якщо ви шукаєте поезію, яка змусить вас відчути й переосмислити, – вірші Сергія Жадана стануть для вас справжнім відкриттям.