Микола Вінграновський — один з найяскравіших представників української літератури XX століття, чия поезія зачіпає найглибші струни душі. Його творчість різноманітна: від ліричних віршів про кохання до патріотичних творів, присвячених рідній землі, від дитячих віршів до глибоких роздумів про природу та життя. У цій статті ми зібрали добірку найкращих віршів Вінграновського, що розкривають різні грані його творчості, зокрема вірші про кохання, природу, Україну та дитинство.
Вірші Вінграновського про кохання
Кохання займає важливе місце в поезії Миколи Вінграновського. Він створював вірші, які відзначаються емоційною глибиною та чуттєвістю. Його вірші про кохання — це не просто слова, це справжня симфонія почуттів, яка передає біль і радість одночасно.
***
Ти — вся любов. Ти — чистота,
Довірливість благословенна.
Твоя краса мені свята,
Твоя любов мені священна.
Трояндо неба і землі,
В тобі всі їхні барви грають…
У мене сльози розцвітають,
Цвітуть думками на чолі.
В будинок твій я входжу, наче в сад,
І для тривог моїх, турбот моїх, досад
Мені дарує він красу землі і неба.
Я першим поглядом завжди дивлюсь на тебе,
Тобі присвячую я літ своїх світання,
Весну думок, весну свого кохання.
Тост
Ти тут! Ти тут! Кохана, ти як світ, —
Початок і кінець твій загубився…
Багряною півчарою схилився
В вологих сонцетінях небозвід;
І морезвід півчарою другою —
І чара зустрічі в руці моїй горить!
Вони в ній — ти. Любовною рукою
Я п’ю тебе за тебе у цю мить.
Я п’ю за мить — за вогняне і чуле,
За любощів священне забуття.
Сучасна мить мені вже, як минуле,
Сучасна мить мені, як майбуття.
За вічність п’ю — вона тебе відкрила,
Кохана, спи… За споминів гаї!
За ще не квітлі квіти твого тіла,
За таємничі лінії твої!
За свято засинання й просинання,
За довші крила нашим літакам.
І за прощання! Вип’ю за прощання —
Прощання ще не зраджувало нам.
***
Коли моя рука, то тиха, то лукава,
В промінні сну торкнеться губ твоїх
І попливе по шиї і, небавом,
З плеча на груди, із грудей до ніг…
Коли твоя рука, солодка, ніби слава,
Червонооким пальчиком майне
В лимонній тиші і коли мене
У темну глибину поверне темна слада –
У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів між берегами ночі:
І голоси у гніздах ластівочі
Стихають тихо… Золоте кермо
Заснулої хмарини понад полем,
І спить рука в руці, і на щоці
Краплина щастя, виказана болем,
До ранку світиться…
***
Вас так ніхто не любить. Я один.
Я вас люблю, як проклятий. До смерті.
Земля на небі, вечір, щастя, дим,
Роки і рік, сніги, водою стерті, –
Вони мені одне лиш: ви і ви…
Димлять століття, води і народи…
Моя ви пам’ять степу-ковили,
Зорі небесний голос і свободи.
Дивіться, гляньте: мій — то голос ваш:
Як світиться він тепло на світанні…
Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній.
***
Я дві пори в тобі люблю.
Одну, коли сама не знаєш,
Чого ти ждеш, чого бажаєш –
Уваги, ревнощів, жалю?
В гірчичнім світлі днів осінніх,
На літо старша, ти ідеш,
Й тече твій погляд темно-синій,
Як вітер в затінку небес.
І час твій берег ще не миє,
І твої губи ще уста…
Дорога давня молодіє,
Де б твій веселий крок не став.
Ти вся — із щастя! І з тобою
Ще не вітається печаль,
Та біль з розлукою німою,
І нелюбові чорна даль.
Я дві пори в тобі люблю…
Люблю ту пору благовісну,
Коли до неї, як до пісні,
Свою я голову хилю.
Ця вже пора повільноплинна,
Як біля вогнища в пітьмі,
Де слово пахне, як дитина,
Де вже не скажеш “так” та “ні”.
Де почалося все тобою
І не поверне навпаки,
Де вже вітаються з любов’ю
Печалі, болі і роки.
Хоч все те саме: світ осінній,
Прозорість вод схололих плес
Й той самий погляд темно-синій,
Як вітер в затінку небес…
***
Сміятись Вам, мовчати Вами,
Вашим ім’ям сповнять гортань
І тихотихими губами
Проміння пальчиків гортать…
На лист, на сніг, на квіт, на тіні,
У шелест і нешелестінь,
Стелить в душевному тремтінні
Солодку, юну Вашу тінь,
І в світанковім сумовинні
Прощально пестить шию, ніс
І сонні соняшники сині
В солонім сонці сонних кіс,
І знать одне: любити доти,
Доки не згасне долі рань,
Не згаснуть серця перші кроки
І перші болі перших ран.
Любити Вас — любити знадність,
Любити Вас — любить для Вас,
Любити Вас — любити радість
В червнево-вересневий час.
Вірші Вінграновського для дітей
Микола Вінграновський також здобув велику популярність як автор віршів для дітей. Його твори для молодших читачів вирізняються простотою, але в той самий час вони мають глибокий зміст, розвиваючи в дітях естетичне сприйняття світу. Вірші для дітей Вінграновського наповнені веселими римами, живими образами природи та чудовими описами навколишнього світу.
Котик
Котик, котик,
Золотий животик,
А хвостик залізний
Не ходи нам пізно!
Не буди ще з ночі
Нам медвяні очі,
Медом, соне, ти
Очі нам масти.
Будемо ми спати,
А мати співати,
І ти, наш коточку,
Задрімай в куточку.
Лазить сонечко в травах
Лазить сонечко в травах,
скаче коник за коником гоном,
І метелик з метеликом
в піжмурки грають на мить.
Лиш одна біла чапля
з малиновим волом
У зеленій воді
на сріблястій нозі стоїть.
Сон
Вночі під ранок у гнізді,
У комишах при мамі
Проснулось каченя собі
І глянуло в тумані
На срібне мамине перо,
На срібне небо повне…
Перевернулось на крило
І знов заснуло сонне.
І снився каченяті сон,
Солодкий сон при мамі:
Цвіте куга, цвіте пасльон
При березі в тумані.
Цвіте при хмарі хмареня,
І зірка недалечко…
І чуло сонне каченя:
Цвіте його крилечко.
Цвіте на небо, на політ,
На голубі тумани,
На синій цвіт, на синій світ
В гніздечку біля мами…
***
Синичко, синичко,
А де твоя спідничка,
І ти на морозі
Ходиш в босій нозі?
— Була на весіллі,
Була й на похміллі,
І моя спідничка
Там, де й черевички.
— Сороко, сороко,
А де твоя сорочка,
Що ти на сніжини
Та без сорочини?
— Була на хрестинах,
Ще й на іменинах.
Мені ті хрестини,
Що без сорочини.
— Синичко-сороко,
А де ж ваше око,
Що ні спідничини,
Ані сорочини?
Почапали каченята
Почапали каченята
Та по чаполоті.
Каченята-чапенята,
Сухо їм у роті.
В білих льолях сплять лілеї,
Чапленя на чатах. —
Ці лілеї — дрімолеї,
А ми — каченята.
Свого дядька ми приспали,
І тата, і маму,
Діда-качура поклали
Спать на красноталу.
А самі, хоч далеченько,
Чап —
по чаполоті,
До води, до водиченьки:
Сухо ж нам у роті!
Мак і кіт
То ще змалечку-змалку,
З-за маленьких часів
Біля білого ранку
Мак червоний розцвів.
Чорні вуса котячі
У старого кота.
Чорні вуса ледачі
Кіт наставив і став.
Він дивився і кліпав,
Чорний вус вів отак:
Як це так — серед літа
Червоніє тут мак?
Та ще змалечку-змалку,
З-за маленьких часів
Біля білого ранку
Мак червоний розцвів.
Вірші Вінграновського про Україну
Для Миколи Вінграновського рідна земля, Україна, була джерелом натхнення і важливим мотивом його творчості. Вірші про Україну — це не просто патріотична лірика, а справжнє вираження глибокої любові до Батьківщини.
Народе мій
Народе мій! Поки ще небо
Лягає на ніч у Дніпро —
Я на сторожі коло тебе
Поставлю атом і добро;
І стану сам біля колиски
Твого буття, що ти — це ти,
І твого слова кращі зблиски
Пошлю у Всесвіту світи.
Бо Всесвіт — не поле, і люд — не глядач.
І час — не ворота футбольних моментів,
І куля земна — не футбольний м’яч
В ногах генералів і президентів!
***
Не чіпай наші сиві минулі тривоги!
Ми далеко тепер від інтриг і халеп!
Мені сяють — твій ніс, твої плечі і ноги,
І ворушиться вгрітий мозолистий степ.
Пахне звечора небо осінніми птицями,
І повітря стоїть, як зелена ропа.
Пахне степ чумаками, волами, мазницями,
І вони вже самі виростають в степах!
Це не сниться мені!.. Татарва за горбами!
І дружини Русі випливають з дібров.
Я люблю тебе. Хто ти?.. Ночами і днями
Ти важкими квітками вцвіла в мою кров.
Вже дозріло повільно жадання зелене,
І тепер, коли вщухли Москва і метро,
І степи запорізькі мої біля мене,
І відкинувсь на спину під нами Дніпро, —
Я царюю в тобі!.. Сподівання химерні,
Насторожені думи летять, як туман!..
Булавою збиваючи зорі на стерні,
Україну порубану зводить Богдан.
Я люблю тебе степом, Дніпром і Тарасом,
Орлім небом в барвистості хмарних споруд.
Я люблю твої рухи, вчаровані часом,
І вологу, розтулену музику губ.
Я привіз тебе в царство своє не чужою.
В блискотінні газет, літаків і доріг
Я люблю тобі землю оцю під тобою,
Бережу тобі кров. як безсмертя беріг.
Тіні предків моїх відійдуть на світанці,
І прокинеться світ у пташинім рою…
Мені світять твій погляд, і шия, і пальці, —
І зоря доганяє зорю.
***
Сама собою річка ця тече,
Маленька річечка, вузенька, як долоня.
Ця річечка Дніпра тихенька синя доня,
Маленька донечка без імені іще.
Вона тече в городі в нас під кленом,
І наша хата пахне їй борщем.
Цвіте над нею небо здоровенно
Солодкими хмаринами з дощем.
Ця річечка тече для клена і для мене,
Її й тоді я бачу, коли сплю.
Я річечку оцю в городі в нас під кленом
Як тата й маму і як мед люблю.
Вірші Вінграновського про природу
Природа у віршах Миколи Вінграновського — це не просто фон для подій, це важливий образ, через який поет передає свої роздуми про життя. Природа у Вінграновського оживає, набуває величезного значення для розуміння самого себе і світу.
Що робить сонце уночі
Що робить сонце уночі,
Коли у лісу на плечі
Тоненька зіронька сидить, —
Що робить сонце? Сонце спить.
Що робить місяць по ночах,
Коли земля йому в очах,
Земля, ромашка і вода, —
Тоді він сонце вигляда.
Що роблять сонце й місяць вдвох,
Коли в снігах біліє мох,
На сіножать сніги сніжать
І снігурі в снігу лежать?
Тоді їм холодно обом
З нашим собакою й котом,
З них кожен холодно сія,
І літа ждуть вони, як я.
Стояла в травах ніч, а трави пахли літом
Стояла в травах ніч, а трави пахли літом,
За кленами сіріло джерело,
І небо йшло задумливо над світом,
І довгі зорі сіяло крізь віти,
Втираючи хмариною чоло.
За травами у срібнім верховітті
Замерехтіла в тінях темна хата,
Цвірчав цвіркун за хатою у житі,
Я тихо голову поклав на руку брата.
Сіяла ковдра в росах. З небозводу
На літаках пливла моя тривога —
Брат спав, як і належить хліборобу,
Грудьми до неба і чолом до нього.
Яке чоло!.. Яка рука!.. Немає
Гарніших рук ні в якому краю!
Я чув тоді — колосся проростає
З його руки крізь голову мою…
Стояла ніч…
***
Прощалось літо. Тьмянів лист,
І лев лежав під кленом.
В прощанні літа син дививсь
На лева і на мене.
Тремтіли в пуми дві сльози
Останніми сльозами,
Ті дві сльози, ті дві грози
У пуми, як у мами.
Щось біло ткали павучки
На жовтому папері,
І синє літо на гачки
Вже зачиняло двері.
Прощальний промінь заглядав
В муарні очі пуми
Й, сховавшись в лапи, лев ридав
Під шурхотіння гуми.
Короткі вірші Миколи Вінграновського
***
Я сьогодні не прийду додому —
Де я?
Я сьогодні в Київ не приїду —
Де я?
Я сьогодні не дивлюсь на тебе —
Де я?
Я сьогодні — вчора й позавчора —
Де я?
***
Крізь час, і простір, і крізь дерева, освітлені ніччю,
Летить на мене доля моєї Вітчизни і людства.
І сиза чайка б’ється наді мною.
***
Червоний светр, білий сміх я обійняв за плечі.
Лимонний вітер задмухав понаддніпровий вечір…
Так це було спочатку: ніч і зойки сойки в плавнях…
Темний вітер, темні губи й темні трави травня.
***
Під рябими кущами вухатими,
Де стерня босі ноги коле, —
Зайці котять передніми лапами
По городах капусту в поле.
***
Прилетіли гуси, сіли у воротях,
Оті білі гуси в червоних чоботях,
В червоних чоботях, в хустинках рябеньких,
Заґелґали гуси, що я ще маленький…
Найкращі вірші Миколи Вінграновського
Незалежно від того, чи йдеться про короткі ліричні вірші, чи епічні роздуми про Україну і природу, поезія Вінграновського залишається актуальною і сьогодні. Його твори сповнені внутрішньої сили і мудрості, здатні доторкнутися до найглибших куточків душі. Саме тому вірші Миколи Вінграновського досі є важливими для кожного, хто хоче зрозуміти красу української поезії.
***
Блакитно на душі… забув, коли мовчав…
Вже гасли пальці, билася дорога,
А тут тобі і нате: молочай
При березі, в камінні, на порогах…
Кричало серце літака за ним!
А там, внизу, вода свій берег мила,
І весни починалися із зим,
І ти неподалеченьку ходила.
Де не повернешся – кругом у світі ти…
Душі світання, сутінку печалі,
Нема в тобі ні зрад, ні марноти,
Ти вся, як є. Ти вся, як будеш далі!
Люблю тебе. Ми думаєм одне.
За білим чорне, поза ним червоне.
Не вітер тишею, а тиша вітром дме,
І тане мак, в червонім чорне тоне…
***
Сеньйорито акаціє, добрий вечір.
Я забув, що забув був вас,
Але осінь зійшла по плечі,
Осінь, ви і осінній час,
Коли стало любити важче,
І солодше любити знов…
Сеньйорито, колюче щастя,
Хто воно за таке – любов?
Вже б, здавалося, відболіло,
Прогоріло у тім вогні,
Ступцювало і душу, й тіло,
Вже б, здалося, нащо мені?
У годину суху й вологу
Відходились усі мости,
І сказав я – ну, слава Богу,
І, нарешті, перехрестивсь…
Коли ж – здрастуйте, добрий вечір…
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі –
Осінь, ви і осінній я…
***
Ви, як стежка, кохана,
ходить сон мій по вашій стежині.
З неба падають зорі в дзьоби журавлів.
На крило небокраю
сіла хмара в червоній хустині
І задумалась, тиха, над краєм землі.
Засинайте, спочиньте…
Вашій мрії я серцем заграю
В бузинову сопілку дитинства свого,
Бо у ваших долонях
голос мій потихеньку світає,
Тихоплинні слова колисають його.
Засинайте, спочиньте…
Спить у казці лиха бабаюка,
На газеті заснула біля мене хороша розлука,
Чебрецями і вишнями пахне вона…
На крилі небокраю
хтось дмухнув на червону хустину,
І з’явився мій вірш,
ніби хлопчик рудий з-поза тину,
І над ним у сопілці — бузинова весна…
Сонет
Зоря над містом піднімає весла.
Зоря чекає, доки тиша скресне,
Доки присплять дівчата свої весни,
Доти зоря над містом ні шелесне.
Зоря над містом зібрана і чемна,
Зоря над містом точна і знаменна,
Зоря над містом хлібом пахне темним —
Найкраще в світі пахне хліб печений.
Така зоря в своїм промінні чесна,
Така зоря із бід людських воскресла,
Така зоря не падає, як мрець!
Вона зіходить раз в тисячоліття,
Одна між зір не знає пустоцвіття,
Вона проходить між людських сердець.
Незважаючи на час, поезія Вінграновського залишається живою і актуальною, здатною надихати та допомагати людям зрозуміти себе і навколишній світ. Вірші Миколи Вінграновського — це завжди пошук краси у простому і важливому, те, що робить його твори безсмертними.
